Капітан та воротар «Минаю» Олександр Бандура поспілкувався про своє життя та кар’єру з журналістом видання «Конотоп City».
– Ви розпочали свою кар’єру у юнацькому клубі «Зміна»?
– До одинадцятого класу я тренувався зі свої шкільним вчителем фізвиховання Володимиром Іваненко, а у «Зміну» мене брали на турніри, на змагання. А так основні тренування у мене були у 27-ій школі міста Суми, у якій я навчався.
– Мріяли грати на високому рівні ще тоді?
– Ні. У шкільні роки ще таких мрій не було.
– Хто був тоді вашим футбольним кумиром?
– Ну тоді показували лише Динамо Київ, Лігу Чемпіонів. Показували тільки Шовковського. Подобалось як грає Едвін Ван дер Сар.
– Коли виникло бажання грати на професійному рівні?
– Не памʼятаю, що було аж велике бажання грати професійно. Я просто грав у футбол і в мене, мабуть, непогано виходило. Десь в одинадцятому класі тренер прийшов і сказав: «Зараз будемо намагатись влаштувати тебе у професійну команду». Тоді він пішов у місцевий «Спартак» і домігся того, щоб на мою гру подивилися, а через два тижні запропонували контракт.
– Через деякий час ви потрапили до сімферопольської «Таврії» — клубу, якій вже мав у своїй історії титул.
– Мене взяли до «Таврії» не основним гравцем, навіть не розраховуючи, що щось з того вийде. Потрібно було доводити на тренуваннях і грою, але я навіть на передсезонних зборах зіграв лише один тайм.
– Так само вийшло з донецьким «Металургом»?
– Ні. Там трошки інша ситуація була. Я також до них їхав, як «пʼяте колесо», але у команди змінився тренер. Спочатку я потрапив на перегляд, після якого зі мною підписали контракт. Тоді на початку зборів я сподобався тренерам і мене вже перед сезоном почали награвати, як основного голкіпера. З цього почалась моя більш-менш постійна кар’єра в УПЛ.
– Потім прийшов 2014 рік і клубу довелося базуватись в іншому місті. Важко було переїжджати?
– Взагалі так. У мене був контракт на чотири роки, зʼявилась квартира у Донецьку. Збирався повністю там обжитись і багато планів було на життя у тому місті, але сталося те, що сталося.
– Потім ціла вервичка подій. Війна, коронавірус, повномасштабна агресія. Важко без офіційних ігор?
– Справа навіть не в ігровій практиці. Футбол — це моя робота. У мене четверо дітей і всіх потрібно годувати. Під час війни я виїхав у Польщу і грав там на аматорському рівні. Намагався знайти там собі команду, але не зміг бо, як мені казали, я для них вже старий. Минулий рік показав наскільки старий. (У сезоні 2022/23 Олександр Бандура увійшов у топ-3 голкіперів в УПЛ за показником «попереджених голів» – прим. автор)
– Чого воротар боїться найбільше?
– Воротарю боятися нічого не варто. Якщо він на сто відсотків тренується і готується, то боятися йому нічого. Але кожен, мабуть, найбільше боїться якогось прикрого голу у свої ворота. Якоїсь прикрої стовідсоткової помилки. Непідготовленого голкіпера вона може зламати.
– Як особливості футбольної професії переживають родини футболістів?
– Дуже тяжко, коли родини немає поряд. У цій професії є дві сторони. Одна — це те, що ти граєш, отримуєш гроші, більші, ніж звичайні люди й тебе показують по телебаченню. А інша — коли футбол закінчується, а він вже закінчується у 35-37 років, у когось навіть ще раніше, мало хто знає що далі робити.
– А ви вже знаєте?
– Я себе шукаю. Пробую тренувати дітей, пробую себе в інших професіях. Зараз набираю хлопців у невеликі групи. Одного року 3-4 дитини. Іншого року – приблизно стільки ж. Чисто воротарські тренування. Як правильно м’яч ловити, як нижній м’яч відбивати, як технічно на виході грати.
– А спробувати себе футбольним коментатором?
– Чому б ні. Треба, аби зійшлись зірки (сміється). Якби хтось дав можливість, я б спробував.
– Що можете порадити молодим людям, які прагнуть збудувати свою футбольну карʼєру? На що звертати увагу, а чого остерігатися?
– Завжди потрібно працювати та остерігатись аматорів. Але дитина, яка приходить займатись футболом, не завжди має можливості обрати тренера. Батьки іноді можуть обрати, а дитина не може. Якщо вона потрапляє до не дуже професійного наставника, то їй буде тяжкувато навчатись. Деякі поводяться з дітьми, як з дорослими, але у них інша психологія. Якщо маленька дитина потрапляє до людини, яка розуміється на своїй справі, то буде швидко прогресувати. Батькам завжди треба шукати тренера, який розуміється на своїй справі. Навіть якщо у нього буде трохи дорожча платня за заняття. І завжди спілкування тренера з дитиною має бути чемним. Не треба лаяти дитину — варто її заохочувати, заохочувати й заохочувати. Дитина має йти на тренування з бажанням.
