Півзахисник «Минаю» Олексій Хахльов дав інтерв’ю Футбол24 після перемоги закарпатців у матчі 4-го туру над «Інгульцем».
– Левова частка матчів УПЛ відбуваються на заході країни або у Києві. Попередній тур ви провели на Кіровоградщині. Відвикли від далеких подорожей?
– Дійсно, поїздка виявилася доволі важкою та тривалою. Проте завдяки зусиллям керівництва клубу ми змогли приїхати у місце проведення гри за два до дні її початку, мали час на адаптацію та відновлення. Із Ужгорода ми вирушили автобусом на Львів, а звідти – потягом до Знам’янки.
– Поверталися додому у гарному настрої?
– Звичайно, адже ми везли перші історичні три виїзні очки «Минаю». Перемагати завжди приємно – дорогу додому подолали без проблем.
– У грі з «Інгульцем» ви оформили «гол+пас». Напередодні відчували щось особливе?
– На кожен матч виходжу з однаковою ціллю. Немає значення, що це: гол, пас чи просто присутність на полі. Важливо – перемагати. За мою результативну гру з «Інгульцем» треба подякувати обставинам, Богу, партнерам та тренерському штабу. Ми усі задоволені.
– Все почалося з вашого навісу, який перетворився у дебютний гол УПЛ для 21-річного партнера Єгора Твердохліба.
– Не скажу, що це копія комбінації з тренування, але ми награємо такі епізоди. Головний тренер має певні вимоги до кожного футболіста – хтось повинен подавати, хтось – йти на такі навіси. Усі намагаються виконувати завдання Володимира Богдановича. Робота на тренуваннях і трохи фарту – все склалося.
– У другому гольовому епізоді вже ви опинилися на ударній позиції. Спіймати такий м’яч на ногу – завдання не з легких?
– Передусім треба похвалити Ігоря Гончара за передачу. Мені просто залишалося влучити.
– Ви йшли з поля за рахунку 2:0 певною мірою вимушено – замість вас вийшов запасний воротар Олександр Кемкін. У такий спосіб тренерський штаб закривав позицію вилученого з поля Олександра Бандури.
– Я сів на лавку і добряче нервував. Звідти спостерігати за грою у кілька разів складніше. На полі ти можеш вплинути на хід подій. Коли сидів на лавці і чекав на завершення поєдинку, то якісь нехороші думки десь далеко з’являлися. Однак я одразу їх відганяв від себе. На щастя, ми втримали перемогу і пропустили у меншості лише один гол.
– У другому турі з «Олександрією» ви пропустили на другій компенсованій хвилині і програли 1:2. Спіймали флешбеки?
– Чесно? Було таке. Нам раніше не завжди щастило. Взяти до прикладу той же матч з «Олександрією» – таку розв’язку нечасто у футболі зустрінеш. Утім футбольний фарт треба заслужити – нарешті і нам удача посміхнулася. У нас класний колектив, є все для того, щоб підніматися вище у турнірній таблиці. Сподіваюся, ця перемога допоможе нам подолати усі проблеми.
– Ви є одним зі старожилів «Минаю» і проводите у команді третій сезон. Почуваєтеся своїм у клубі?
– Тут все супер! Проте війна в Україні внесла корективи у життя кожного з нас. У психологічному плані мені легше – на Закарпаття до мене приїхала мама, сім’я. Ми усі разом… Користуючись нагодою, хочу подякувати нашим захисникам та захисницям. Завдяки їхній хоробрості ми можемо прокидатися у спокійному місті, займатися своїми справами. Знаю, що на фронті багато футбольних фанатів. Сподіваюся, що у них хоч інколи з’являється вільна хвилина і вони мають нагоду переглядати наші матчі.
– 24 лютого ви написали пост, у якому висловили підтримку Україні: “Моя країна належить тільки Українцям і ніхто не зможе привласнити її. Тримайся, рідненька!” Пригадуєте, що відчували у той момент?
– Увесь той день нагадував сон. Я довго не міг зрозуміти, що відбувається і чи у реальному житті все це… Хаос у голові і страх всередині. Важко було повірити, що такі речі можуть траплятися у наш час. Нам залишається боротися, кожен на своєму місці. І жити з вірою у перемогу. У команді ми часто обговорюємо війну, переживаємо за хлопців. Чимало з нас має там знайомих та друзів. Ми з ними на зв’язку, усією командою допомагали фінансово. Це не якісь космічні кошти, але кожен давав від душі. Дуже чекаємо на перемогу України та повернення наших воїнів додому.
– Певний час життя ви провели в Іспанії. Тамтешні знайомі розпитували про те, що відбувається в Україні?
– Так, мої екс-партнери, керівники клубу цікавилися моїми справами, ситуацією в Україні. Чимало з них пропонували допомогу – у мене брат із сестричкою молодші, їм пропонували поїхати в Іспанію. Мовляв, житло та всі умови є, приїжджайте. Хоч ми і відмовилися, та я дуже вдячний за такі пропозиції у важкий час. Ще більше мене розчулила історія з іспанським знайомим, який фактично був таксистом у клубі. Забирав мене, підвозив усюди. Так от він розповідав, що хоче із дружиною оформити опіку над однією українською дитинкою, яка втратила батьків через війну.
– Єдиний легіонер «Минаю» – словенець Ловро Грайфонер. Попри війну, він одним із перших іноземців УПЛ заявив, що повернеться у розташування клубу.
– Ловро – хороший хлопець. Він адаптувався тут, вже навіть українську розуміє. Хоча ще не говорить нею. Мені здається, що Ловро задоволений тут усім. В Україні він має можливість прогресувати. Зараз Грайфонер травмований, але я бажаю йому швидко одужати та нарешті дебютувати за «Минай».
– Ще один ваш партнер Євген Селезньов – найбільш медійний футболіст команди. Він багато розповідає про своє спілкування з молоддю. Ви, як молодший партнер, вдосталь почерпнули у Селезньова?
– Селезньов – це легенда українського футболу. Ділити з ним одну роздягальню та працювати на тренуваннях – дорогого вартує. Євген має неоціненний досвід, йому немає чого доводити. Його голи та матчі на високому рівні свідчать самі за себе. Він є своєрідним наставником у колективі. За порадами чи зауваженнями – це до Євгена. Велика честь грати з такою людиною в одній команді.
– Під час зимового міжсезоння «Минай» очолив Володимир Шаран. Що нового він дав колективу?
– Особисто на мене сильно вплинув його прихід. У Володимира Богдановича власний стиль, він вимогливий тренер. Враховуючи мою позицію на футбольному полі та нашу ігрову схему, з’явилися нові деталі, нові вимоги. Я намагаюся слухати тренера та усе виконувати. Це дуже корисний період і я щиро вдячний Володимиру Богдановичу за довіру.
– Новий сезон ви розпочали із новою зачіскою. Довге волосся не заважає?
– Зовсім ні. Принаймні, я на це не відволікаюся. Взагалі відростив волосся спонтанно, нехай поки так побуде (Усміхається).
– Тобто це не намагання повторити образ умовного Хуана Пабло Соріна, аргентинського захисника кінця 90-х – початку «нульових»?
– Гравців старших поколінь Михайло Кополовець називав футбольними динозаврами (Сміється). Моя зачіска – це взагалі не про моду. Так просто зручно. Підстригтися наголо? Жодних проблем. Я ж на чемпіонаті світу грав без волосся. У «Карпатах» потім трохи відріс. А зараз цілком комфортно.
– Як на ваше життя вплинула перемога на молодіжному чемпіонаті світу?
– Це вже історія. Велика честь бути до неї причетним, але треба вміти перевертати сторінку. Після турніру у мене були певні труднощі – але якби знав, де впадеш, підстелив би солому. Це життя, слід рухатися далі і працювати над собою. У ментальному плані, зокрема. Час йде, футбол змінюється, треба встигати за його розвитком. У кожного свій шлях, кожен несе свій хрест. Не сумніваюся, що все найкраще попереду. Просто треба багато працювати та бути чесним із собою.
– Після того турніру з Олександром Петраковим спілкувалися?
– Олександр Васильович приїжджав на нашу недавню гру з «Олександрією». На жаль, після матчу усі швидко розійшлися, тож не поспілкувалися. Раніше Петраков їздив на зимові збори усіх команд УПЛ – приємно, що тренер національної збірної відвідує навіть такі команди, як Минай. Там і зустрілися. Наш зв’язок не дуже тісний, проте я завжди вітаю його не лише з визначними подіями на кшталт дня народження, а й із перемогами збірної. Петракова я вважаю своїм футбольним батьком, тому щиро вдячний йому за все.
– Вам лише 23, однак ви встигли з’їздити у Європу і вже кілька років виступаєте на рівні Прем’єр-ліги. Ціль повернутися у закордонний чемпіонат залишається?
– Звичайно, такі думки є. Та я доволі спокійно до цього ставлюся. Я мешкав кілька років у Іспанії, маю певний досвід. Знаю точно, що важка праця дасть результат, цей момент прийде. Просто треба бути готовим і скористатися цим шансом.
– В Україні ваш дебют на дорослому рівні відбувся у «Карпатах». Однак загалом той період важко назвати вдалим?
– Усі пам’ятають, що трапилося з клубом. Прикро, що все так закінчилося. Та я абсолютно не шкодую про час, проведений у Львові. Команда у нас була хороша, плюс я повернувся в Україну, дебютував під керівництвом Романа Санжара в УПЛ. До слова, сталося це у поєдинку з Олександрією Володимира Шарана. Це важливий крок у моїй кар’єрі.
– Попереду на «Минай» чекає перенесений матч з ФК «Львів», а тоді зустріч з «Динамо» – клубом, який вас фактично виховав і де ви були капітаном на юнацькому рівні. Чекаєте на протистояння з киянами з нетерпінням?
– Напевно, такі відчуття були тільки під час першої зустрічі з «Динамо». Захмарного бажання щось і комусь доводити я не маю. Важливо щодня демонструвати свій рівень у кожному матчі. Для мене ця гра не відрізнятиметься від поєдинків з ФК «Львів» чи «Інгульцем».
